По-справжньому відчути, що таке війна, бійцю роти поліції особливого призначення Дем’янові Більчуку довелось тоді, коли у складі зведеного загону НПУ «Захід» брав участь у проведенні стабілізаційних заходів на деокупованих територіях.

 Історію розповіли у Відділі комунікації поліції Рівненської області.

Це не перша його поїздка на Схід, утім, вона не схожа на інші. У 2016 році солдатом-строковиком він ніс службу у Слов’янську, але із подібним не стикався.

«Ми тоді знали, що бойові дії проходять тільки на території Донецької та Луганської областей. А тепер вже того немає, що війна лише там, а в інших регіонах все мирно і безпечно. Тут так само почалися обстріли, і вже в кожному куточку нашої держави небезпечно, бо можуть прилетіти ракети чи дрони».

Під час же повномасштабного вторгнення, у вересні 2022 року, у складі зведеного батальйону НПУ «Захід» сержант поліції брав участь у зачистках, забезпечував захист розвідувальних груп на звільнених Збройними силами України територіях Харківської та Донецької областей. Спільно із нацгвардійцями бійці роти поліції особливого призначення «зачистили» до десятка населених пунктів.

За цей час навчилися розрізняти, що таке «приходи», «виходи» ворожої артилерії.

«Ти не просто йдеш, — розповідає Дем’ян, — ти візуально оглядаєш територію, дивишся по ліву, по праву сторону і шукаєш десь якесь укриття, щоб у разі обстрілу заховатися туди, аби не поранило тебе і твоїх товаришів».

Проте до побаченого так і не звикли.

«Масштаби тамтешніх руйнувань просто вражають, подекуди вулиць просто немає: вони знищені як-то кажуть «під фундамент». Дуже тяжко бачити людей, які там залишились», —каже спецпризначенець.

Він пригадує ситуацію, коли під час зачистки одного із сіл Донеччини бійців зустріли діти. Вони із багатодітної родини, під час окупації не виїхали на безпечну територію.

«Коли вони нас побачили, то дуже радісно зустрічали, обіймали, стрибали. Бігли нам назустріч, кричали «Ура, хлопці йдуть! І в одного із них на телефоні звучала «Стефанія» гурту Калуш. Це нам ще більше підняло настрій. Ми захоплювались цими дітьми, бо вони, попри такий важкий час, слухали українську пісню і тим самим піднімали бойовий дух і нам».

Поспілкувавшись із родиною, стало відомо, що вони перебувають у скруті. Тож рівненські бійці завжди намагалися ділитися із сім’єю всім необхідним: продуктами, засобами гігієни тощо.

«У лютому, коли вже збиралися у порядку ротації додому, зібрали харчі, які залишилися, і відвезли їм. Вони дуже раділи, дуже щасливі від того, що ми про них не забули».

За словами спецпризначенця, своїх захисників, свою владу, свою поліцію жителі звільнених населених пунктів зустрічали радо, вигукуючи «Наші прийшли!». Люди відчули, що Україна знов повернулась на їхню територію.

Такі історії Дем’ян пригадує із посмішкою, хоча зазначає, що спецпризначенці воліють тримати все в собі.

«Емоцій там дуже багато: переживань і навіть хвилювань — за рідних, за товаришів. Однак рота поліції особливого призначення це — спецпідрозділ і ти маєш бути готовим до будь-чого, виконувати підготовлені для тебе завдання. Найголовніше — це підтримка товаришів. Тому емоції всі залишаються всередині. Ти повинен тримати руку на пульсі, а серце — в бронежилеті».

А загроза там чатує скрізь: і у повітрі, і на землі. Небезпечно було від артобстрілів і від того, що знаходилось під ногами, адже дуже багато територій заміновано.

«Коли ти заходиш на те чи інший подвір'я, не знаєш, що на тебе чекає за тими самими воротами. Ти усвідомлюєш, що це все уже насправді і в тебе немає права на помилку. Ти повинен робити те, чого навчився за весь цей період».

Дем’ян пригадує, як до них підійшла місцева жителька і попередила, що в одному із будинків проживали росіяни: «Ми подякували їй. Приємно було, що люди за нас переживали. Адже росіяни могли залишити після себе чимало «сюрпризів».

Турбувались про хлопців жителі деокупованих територій, переживали за них і рідні. Адже подекуди понад кілька днів не вдавалося повідомити додому, що все добре.

«Ми приїхали на зачистку і взагалі залишилися без зв’язку, — розповідає сержант поліції. — Крім того, що ми виконували завдання, хвилювалися, що батьки від нас не мають звістки. Десь тільки через десять днів змогли зателефонувати на базу, аби рідним повідомили, що всі живі-здорові. Але мама всеодно не заспокоїлася навіть після того, коли я вже особисто з нею сконтактував».

Саме обійняти рідних було найбільшим його бажанням. Бо батьки, сестра, племінники та друзі — це опора і підтримка.

Дем’ян Більчук підкреслює, що виконуватиме поставлені перед ним завдання стільки, скільки буде потрібно і коли про це скажуть. На запитання, чи є місце для сліз у мужніх і сильних бійців, відповідає:

«Зараз не час плакати. Плакатимемо за побратимами тоді, коли буде мир і спокій. Війна триває, тому хотілося б зауважити людям: потрібно надіятися не тільки на тих, хто стоїть на першій лінії, а й у тилу підтримувати та допомагати хлопцям, які цього потребують. У всіх нас мрія одна — Перемога. Дай Боже, щоб вона здійснилася!»