Є такий вислів: «Хрущов об'єднав туалет і ванну і назвав це квартирою». Багатьом жартам про «хрущовки» вже більше півстоліття, але вони й досі актуальні. У таких квартирах і далі живуть люди, хоча змінилося вже кілька поколінь.
Звичайно, про якість такого житла і його комфорт можна сперечатися довго, але квартали та інфраструктура, створені ще за радянських часів, у період ущільнення міст здаються дуже особливими. Здебільшого такі мікрорайони просторі та дуже зелені, тут є поруч садки та школи, магазини та поліклініки, але час не стоїть на місці… Тож очевидні як переваги, так і недоліки такого житла.
В одному з таких будинків колись мешкала і я. Сюди у 1964 заселилися мої бабуся й дідусь. А разом із ними будинок із трьох під'їздів обживали й інші мешканці. Наш був одним із перших у кварталі, а довкола – городні ділянки та фруктові сади. Але за 3 роки все змінилося, і поблизу «наштампували» «близнюків». Тепер у цьому будинку живе моя тітка зі сім'єю. Тітка тут і в школу ходила, що поруч, усього за 10 метрів. Її зводили, до речі, одночасно із кварталом. Довкола була пустка, бетонна, неприваблива, тому часто мешканці самі заквітчували й озеленювали свої квартали. Тут і досі височіють берези та клени, які посадили ще мої дідусь і бабуся; стареньких уже давно немає, а дерева ростуть.
За кілька років усі мешканці перезнайомилися, і будинок, як і квартал, став окремим мікросвітом, де всі знали один одного, де бігали до сусідів позичати сіль і сірники, гуляли весілля під'їздом і проводжали в останню путь усім будинком.
Своє дитинство я провела саме тут.
За будинком був величезний дитячий майданчик із безліччю розваг: гірки, гойдалки, карусель, пісочниця. Була навіть сцена, на якій діти часто влаштовували вистави для батьків, а ще величезний спортивний куток із баскетбольним майданчиком.
Як не дивно, але дещо з цього збереглося й донині, і вже четверте покоління дітей гойдається на цих поламаних гойдалках і каруселях, які раз у два роки ретельно фарбує місцеве комунальне підприємство (щоправда, від цього вони міцнішими, безпечнішими чи гарнішими точно не стають).
І такий майданчик є в кожному колодязі із шести будинків, а це велика і, безперечно, дуже ласа територія.
Дехто вже й облюбовує її. До прикладу, ця багатоповерхівка виросла, як на дріжджах, на місці, де колись була галявина. У часи мого дитинства там засмагали й ховалися в тінь під великими металевими грибами всі мешканці кварталу. Потім звели капличку, яка 2 роки тому раптово згоріла, а тоді виріс будинок. Його вікна виходять на занедбаний дитячий садок. Хоча у кварталі дуже бракує дошкільних закладів, цей стоїть пусткою ще з 90-х, певно, скоро теж на його місці щось збудують. Найбільше вражає те, що цей район, який тягнеться на кілька кілометрів, неймовірно зелений, зараз таких мальовничих житлових кварталів не будують.
Місто ущільнюють, і рано чи пізно берези, клени й каштани, посаджені моїми бабусею та дідусем, таки підуть під ніж, а на їхньому місці, можливо, виросте черговий будинок, і мої родичі заглядатимуть у вікна своїх сусідів. Та все ж є надія, що хороший архітектор усе зробить правильно і продумає забудову так, що цей великий зелений масив «хрущовок» стане взірцем для всієї країни. Утім зараз це не на часі. Поки що це мрії, які ніхто не втілює. Але, окрім моєї «хрущовки», таких будинків по всій Україні тисячі.
У столиці таких будівель налічують понад 2 тисячі, у Львові їх значно менше – лише 400. І біда в тому, що їхній експлуатаційний термін давно минув, вони більше не придатні до життя.
Будинки начебто й потроху вмирають, але, попри все, впевнено стоять. До того ж їм ще можна продовжити життя. І як це зробити, знають у тій же Європі, яка мимоволі їх же й створила. Півроку тому в Росії вирішили не шукати складних шляхів і за принципом «ламать – не строить» почали зносити цілі квартали. Мешканців, незважаючи на заклики до президента врятувати їх від злісних забудовників, відселили в інші багатоповерхівки.
«Реновація по-московськи» виглядає за планом: екскаватор, великий ківш і в друзки рознесена малогабаритка. Мешканці цих будинків на камеру знімають, як знищують їхню оселю. Офіційно – їх відселили в покращене житло в межах міста, а не офіційно вони отримали менші оселі в жахливих районах, а інколи – кімнати в гуртожитках. Влада «б'є по шапці» тих, хто «огризається» і подає на них до суду. Тобто люди втратили не тільки своє житло, але й його заміну, натомість влада продала під забудову величезні квартали, отримавши за це чималі гроші.
Юліан Чаплінський Головний архітектор Львова
У Східній Німеччині пішли менш радикальним шляхом. Там знесли лише ті будинки, які вже було нереально врятувати. На їхньому місці звели на 2-3 поверхи вищі, а квартали осучаснили, змінили інфраструктуру. Робили все це заради комфорту мешканців, бо розуміли, що для більшості – це пам'ять, рідні місця, які не замінить інше житло.
снує інше рішення: у Франції, до прикладу такі будинки, що мали 6 і 9 поверхів, рятували, зносячи 3 поверхи. Це допомогло зменшити навантаження на фундамент і водночас зекономити на відселенні.
Насправді зменшити поверховість будинку та укріпити його – це не єдина можливість врятувати «хрущовку».
Таким спорудам можна продовжити термін експлуатації завдяки капітальному ремонту – санації.
Олександра Сладкова Начальниця відділу урбаністики ЛКП «Інститут просторового розвитку»
Для цього повністю ремонтують будинок, мережі, укріплюють фундамент і замінюють дах, але це дуже затратна затія. У Польщі на такі роботи місто та мешканці спільно беруть кредит, який виплачують під гарантії впродовж 20 років. Зате після хорошого ремонту така «хрущовка» житиме ще півстоліття. Чи можливе таке в Україні? Держава зараз пропонує безліч програм для спільного фінансування, наприклад, «Енергоефективна оселя» або «Спільнокошт», коли 70 відсотків на ремонт виділяє місто, а 30% – мешканці. І це таки можливо. У Києві на проспекті Перемоги вже є відновлена «хрущовка».
Самі мешканці розповідають, що ще 10 років тому їхній будинок був схожий на притулок для безхатьків, нині ж вони не можуть намилуватися своєю оселею. Тут не було освітлення, лавок, заасфальтованих доріжок, шви на будинку протікали, та й сам він був обшарпаний і занедбаний.
Георгій Саркісєв Мешканець "хрущівки"
У 2008 почали реконструкцію. Споруду повністю перепланували, а ще надбудували 2 поверхи. Ті мешканці, які тут жили до ремонту, і ті, які вже придбали квартири на новозбудованих поверхах, будинком задоволені: він утеплений, у ньому навіть у коридорах встановлено пластикові вікна, тут сучасне планування, а ще є консьєрж. Утім такий порятунок «хрущовки» – справа не з дешевих, тому для міста, мешканців та інвесторів це були чималенькі суми. Але результат, як кажуть, очевидний: будинок наче новий.
Зараз влада в один голос кричить, що не планує зносити «хрущовки», але міста ущільнюються… У Львові теж надто дорого зрівнювати із землею ці квартали і відселяти людей, тому мудрують над тим, як зробити все безболісно. Багато фахівців переконують: якщо зруйнувати все це і збудувати багатоповерхівки, то не витримають комунікації, зокрема транспортні, але справа не в тому… Справа в тому, що таке житло вже давно визнане найменш комфортним.
Воно не придатне для гармонійного проживання в місті, для офісу годиться, а от для квартири – ні. Крім того, не хочеться втрачати зелень, якої в містах і так дедалі менше… Але квартали продовжують ущільнювати…
Антон Коломєйцев Архітектор
Зрештою, багато урбаністів стверджує, що такі місця мають особливу енергетику.
Такі мікрорайони зводили за ретельно продуманим планом і зазвичай довкола якогось об'єкта. У моєму випадку це Львівський мотозавод, який припинив своє існування ще в 1998, залишивши покинутою велику територію. Щоправда, частину приміщень зараз орендують під офіси або магазини, що, звичайно, теж непогано. Але решта стоять пусткою, псуючи краєвид. А можна було б зробити щось на кшталт так званого «третього місця», такого собі індустріального закладу культури, де збирається молодь. Львів, звичайно, не можна назвати зразком перепланування «хрущовських кварталів», але я переконана, що міста, у яких більше тисячі таких будинків, завдяки прогресивним архітекторам зможуть зробити з таких мікрорайонів справжню «цукерочку», навіть не вдаючись до руйнування.
Та й вдалі приклади є, адже «хрущовська» проблема актуальна не лише для нас. Ще 15 років тому її почали успішно вирішувати в таких країнах, як Франція, Німеччина, Польща та Іспанія. Звичайно, закордонні проекти вартували мільйони євро, і нам поки що таке не до снаги, тим паче коштом держави. Але в Австрії та Німеччині уряд теж не хотів витрачати лише бюджетні гроші, тому залучили до співфінансування і громадян, розуміючи, що помешкання – це не лише квадратні метри, які належать виключно власникові, це і дах, і підвал, і сходова клітка, і за це майно відповідальні всі, хто живе в будинку, а не тільки комунальна служба.
У Польщі ж роблять схоже, але міська влада домовляється із місцевими банками і мешканці такого будинку можуть взяти за низькі відсотки на 20 років гроші на ремонт. Є ще інші варіанти порятунку «хрущовок», які не по кишені для України – в Іспанії так звані аналоги «хрущовок» повністю відновлюють: всі комунікації та мережі, перекриття та дах, і роблять за такою технологією, що людям навіть відселятися не потрібно. Але все це коштує тисячі євро. Тож у Росії вирішили піти найбільш радикальним шляхом – знести все. В Україні є шанс не наслідувати «московську реновацію», але аби це зробити безболісно і дешево, до роботи потрібно приступати негайно.
