Ще зранку, напередодні «вінкового» вечора, наречена з дівчатами, та наречений із хлопцями вирушають до найближчого лісу, аби назбирати барвінку, з якого згодом будуть виплітати грегор – великий вінок, що під час весілля прикрашатиме стіну, саме там де сидітимуть молодята. За звичаєм, коли подають до столу страву із капусти, дружки та дружби мають грегор зірвати, і хто з них виявиться найспритнішим, той, як вважається, першим одружиться.
Вечір напередодні вінка. Наречена з дружками вдягнувши український стрій ідуть запрошувати молодь, та жінок що шитимуть вінок. Наречена заходить у кожну хату де є неодружені хлопці й дівчата і так проходить через ціле село. Дружки беруть із собою кошики і кожна господиня куди заходить наречена кладе добрий десяток яєць, так що до кінця запросин їх назбирується чимало.
Звечоріло, наречена повернулася із запросин і тепер очікує на своїх гостей, подвір’я уже прикрашене сосною, різнобарвними стрічками та паперовими квітками, які доречі зроблені власноруч, музиканти, що є обов’язковими цього дня, грають першу весільну пісню, як правило: "Горіла сосна палала, під нею дівчина стояла....". Емоції, що вирують у цей час, важко передати, це можна тільки відчути побувавши на такому дійстві, складається враження, що час змінив свій хід, повернувши на кілька століть назад.
У прибраній оселі все і всі готові до початку вінка: на довгих столах, за якими сидять дівчата та хлопці, рівними рядами розкладений барвінок. Усі затамували подих. Віват! Лунає у дверях, це таким чином староста весілля вітає усіх присутніх, вносячи коровай, квіти та стрічки для вінка. Жінка що шиє, так тут кажуть, вінок, спершу із довгих волокон льону виплітає косу, яка стане своєрідним каркасом для майбутнього вінка. Вимірявши необхідну довжину, на косу із льону пришивають невеличкі гілочки мирту, по них кладуть кілька рядів квітів, та перший обов’язково має бути білим, а решта уже за бажанням. Якщо ж у нареченої немає когось із батьків, то вінок виплітають сумним: не використовують червоні чи рожеві квіти та стрічки. Коли вінок готовий наречену розчісує молодший брат чи сестра. Цей звичай має давнє коріння, адже коса була гордістю дівчини, вираженням її цнотливості, честі. Коли вінок уже сплели його приміряють кожній дівчині, аби із часом дочекалися і свого барвистого віночка.
На добру долю благословляють батьки свою доню: на коровай ставлять сплетений вінок, батько, підносячи його над головою доньки, робить хрестоподібний знак, а тоді, так щоб вінок не впав, переносить його на її голову.
Особливими є цієї ночі й гуляння. Наречену, що супроводжують дружки, а нареченого – дружби, ведуть на роздоріжжя, уся процесія повниться співами, а за інструменти слугує різний посуд. Прийшовши, наречена кланяється на чотири сторони світу, тим часом молодь веде весільний хоровод.
Наступного ранку молодята несуть вінок та весільні прикраси до храму, де їх освячують. Священик благословляє молодят на майбутнє весілля і добру долю та вдягає на молоду вінець, у якому вона проситиме гостей на весілля. Як розповіли місцеві мешканці, колись наречена й до шлюбу йшла у такому вінку, а та котра не вберегла до весілля своєї цноти – не мала права у ньому заходити до храму, біля вхідних дверей був прибитий кілочок, саме на ньому й залишала така дівчина свій вінець, правда випадків таких, як стверджують, було дуже мало.
У цій місцевості вірять, що цей особливий головний убір нареченої – це своєрідний оберіг, який хоронить молоду родину від всякого лиха, щораз нагадуючи, що життя має бути барвистим як і їхній весільний вінок.
Наші звичаї то неоціненний скарб і лиш доторкнувшись до них ми пізнаємо самі себе.
