На свято Покрови в українців якось заведено раптом згадувати про те, що вони є нащадками козаків. Наче пробуджується масове прагнення притертися до колишньої слави та звитяги і хоч у такий спосіб виглядати трохи менш нікчемними. Наче ми раптом опиняємося верхи на коні із шаблею при боці, готові рубати ворожі голови, боронити мирне населення і захищати своєю спиною товариша. Або уявляємо себе загартованим повстанцем, котрий крокує з рушницею в руках назустріч небезпеці, готовий до смерті за волю України.

І так гарно і хороше стає нам від тої думки, що це ж і ми – нащадки славних лицарів, оце ж і в наших жилах тече героїчна кров! І вивищуємося ми одразу над собою і над буднями, і заходиться нам серце від розчулення та паріотизму під звуки дзвонів і багатоголосся хору в храмі. І розпирає груди гордість від усвідомлення «Я – українець!» чи «Я – українка!». Здіймаємося ми в наших мріях над землею і бачимо звисока квітуче майбутнє неньки-України – вільне, заможне і щасливе.

А потім приходить наступний. І ми повертаємося на грішну землю. Злазимо з коня, складаємо зброю, занурюємося в щоденні клопоти, продовжуємо мовчки спостерігати як нас дурять і обкрадають, як нехтують нашими правами і мають за ніщо. Але більше немає шаблі біля бока. А головне – немає запалу в очах і в серці, немає мужності і прагнення перемогти. Сама лише безпорадність та усвідомлення власної нікчемності. Боротися? То зайвий клопіт. Та й марно. На печі воно і спокійніше, і безпечніше. Поки хату минають, то якось воно і буде.

Ось, глядиш – діти підростуть, може їм більше поталанить, щось зміниться, щось поліпшиться. Або покращиться…

Й іржавіє зброя, вкривається пилом славна минувшина, згасає і гордість, і сором. Десь в глибині душі ще жевріє оте: «Я – українець!» , роздмухуване від свята до свята, від дати до дати. І залишається історія: та, яку писали до нас і та, яку сьогодні пишемо ми. Яку читатимуть наші нащадки.

Чи буде їм ким пишатися?